У статті проаналізовано звичаї пошанування священних місць у казахів. Предметом цих студій став обряд вшанування мавзолею Каракерея Кабанбай батира (1692–1770), розташованого за 17 км від нової столиці Казахстану – Астани. Основними матеріалами для дослідження є польові записи автора, інтерв’ю з паломниками. Використовувався також метод включеного спостереження. Святі місця є невід’ємною частиною релігійного (сакрального) простору, а також політичних та геокультурних ландшафтів. Обряди їх пошанування включають такі складові: виконання необхідних релігійних норм перед початком церемонії та в її кінці, відвідування святилища та святого місця, обхід навколо нього, читання молитов, здійснення підношень. За допомогою методу інтерв’ю автор дослідження отримав важливу інформацію про зв’язок між різними ритуалами казахського народу та релігійними віруваннями. Відвідувачі мавзолею Кабанбай батира Кожагул-ули стають свідками та учасниками феномену «живої релігії», у якій найважливіше значення мають особисті «переживання» та релігійний досвід вірян, а не питання суворого дотримання релігійних канонів. Віра стає дедалі індивідуалізованішою, відображаючи особливості сучасних соціально-економічних відносин та повсякденні проблеми пересічних людей, які задовольняють свої релігійні потреби біля пам’ятників, що вшановують представників минулої та сучасної еліт. У статті простежуються різні типи взаємодії між давнішими домусульманськими поглядами та ісламськими світоглядними традиціями. Автор також дійшов висновку, що міграційні тенденції в різних регіонах республіки змінили характер політичних, соціальних та економічних процесів. За нових умов старі простори переосмислюються та піддаються новій сакралізації, що базується на давніх релігійних світоглядних традиціях. Подальший характер міграційних процесів та особливості внутрішньої політики й надалі всебічно впливатимуть на розвиток однієї з давніх народних форм казахської релігії – пошанування священних місць, пов’язаних з відомими політичними та духовними лідерами.