Метою статті є висвітлення механізмів співіснування публічної та приватної сфер в умовах радянського тоталітаризму та впливу цієї динаміки на формування, консолідацію і відтворення інтелектуальних спільнот у київському культурному середовищі. Особлива увага приділяється ролі приватних квартирних осередків і неформальних соціальних кіл, які функціонували як альтернативні простори комунікації та культурного обміну для збереження та розвитку ідейного, творчого та соціального потенціалу української інтелігенції. Ці простори сприяли поширенню ідей, інтелектуальному діалогу та створювали умови для взаємодії, яка часто була обмежена інституційними або офіційно санкціонованими умовами. Джерелом дослідження виступають мемуари учасників руху, що дозволяють відтворити культурні зв’язки дисидентської спільноти, простежити еволюцію ідентичності учасників руху та зрозуміти, яким чином суто культурні ініціативи набули політичного характеру в умовах посилення державного контролю та хвиль репресій. Саме ця трансформація культурної активності у форму політичного вибору розглядається як фундаментальний процес еволюції дисидентського середовища УРСР. Методологічну основу статті становить джерелознавчий аналіз мемуарів учасників дисидентського руху УРСР. Застосовано методи критики та інтерпретації наративних джерел, тематичного аналізу, а також інструментарій просопографії для ідентифікації мережевих зв’язків.