Оприявнені результати цього фундаментального міждисциплінарного дослідження зосереджуються довкола головного надзавдання – створити вдосконалені, більш деталізовані і збагачені за атрибутивними ознаками, версії чотирьох основоположних типів наукової раціональності – класичної, посткласичної, некласичної і постнекласичної, а також у даному цільовому контексті аргументувати їх спричинене постання унаслідок тієї чи іншої наукової революції, оптимальний набір атрибутів-характеристик, ускладнення змісту і формулювань теми, мети, об’єкта і предмета як засадничих методологічних параметрів пошукування та певний зв’язок кожного типу із найвпливовішими на сьогодні науковими і філософськими поглядами/підходами. Об’єктом рефлексивного вивчення цілком логічно обрано типи раціональності в еволюції новоєвропейської науки у їх кватерному розвитку-перетворенні від відносно простих форм та організованостей (класична і посткласична) до все більш складних, синергійних і людиновимірних (некласична і постнекласична), та у їх синхронній культурно-історичній залежності від змісту і наслідків чотирьох загальновизнаних наукових революцій, а його предметом – методологічні оптики класичного, посткласичного, некласичного і постнекласичного типів раціональності у їх чотириетапному еволюційному синтезі і метасистемному взаємодоповненні, що знаходить епістемологічне підтвердження як в ускладненні основних параметрів професійно здійснюваного пошукування (щонайперше його теми, мети, об’єкта, предмета), так і в методологічному обґрунтуванні инакшости наукового і філософського підходів. Воднораз застосування авторської метаоптики до розв’язання низки методологічних проблем чинного дослідження уможливило послідовно конструктивне вирішення чотирьох з а в д а н ь, що вповні конкретизують його відрефлексовану мету. Щонайперше на різному аналітичному та епістемному матеріалі доведено, що наслідками кожної із чотирьох наукових революцій, починаючи із XVII століття, стало утвердження істотно оновленого т и п у раціональності, щораз спричинивши зміни ідеалів і норм, методів і засобів, методологічних оптик і наукових картин світу. В цьому пошуковому ракурсі аргументовано, що інтегральним підсумком Другої наукової революції (приблизно із середини ХІХ століття) стало виникнення модернізованого типу раціональності, що поіменований нами як «посткласичний»; він фактично за більшістю атрибутивних ознак вже не належить до класичного й одночасно ще сутнісно не становить некласичну науку. По-друге, різнобічно обґрунтовано та унаочнено продемонстровано, що другі авторські версії методологічних оптик класичного, некласичного і постнекласичного типів раціональності у доповненні з первинним варіантом методологеми посткласичної науки модельно та семіотично утримують оптимальний мінімум атрибутивних ознак (відповідно 12, 14, 16 і 18-ть), які ємно і логічно відображають у кожному із чотирьох інваріантів відносно повну холістичну картину певної підхожої онтологічної дійсності, що культурними засобами оприявнена як зростаюче ускладнення вивіреної розумності за еволюційно-революційними етапами розвитку новоєвропейської науки; причому показово те, що тільки за новітнього (постнекласичного) типу раціональності особистість дослідника і його мислерефлексивна діяльність задіяні у сам процес конструювання/творення надскладного об’єкта як його ключовий саморозвитковий чинник, що й уможливлює добування достовірного раціогуманістичного знання. По-третє, виявлено різноспричинювальний вплив ускладнення архітектоніки методологічних оптик основних типів раціональності на зміну засадничих параметрів наукового дослідження, передусім на вибір теми, визначення його мети й особливо об’єкта і предмета, що мають не стільки теоретичне навантаження, скільки самобутнє методологічне призначення; у цьому проблемному контексті встановлено, що існує чітка тенденція і навіть закономірність до ускладнення цих найважливіших означників пізнавального пошуку за обсягом, структурою, змістом і поняттєво-категорійним наповненням; насамперед переконливо засвідчено, що класична наука вивчає ізольовані прості об’єкти та їх монопредметні визначення, створюючи механістичну картину світу, посткласична – складніші природні і технічні об’єкти як окремі системи та їх предметні структури, виробляючи природничо-наукову картину світу, некласична – теоретично сконструйовані об’єкти як складні саморегуляційні моделі-системи та інваріантні предметні схеми, що становлять осереддя й організують дослідницьку миследіяльність, а сукупно продукують єдину багатопредметну картину світу, постнекласична – винятково надскладні (людиновимірні) об’єкти як саморозвиткові, відкриті та синергійні, мегасистеми, до яких мислевчинково входить і сам дослідник, та різноманітні предметні поля творення таких об’єктів, що уможливлює побудову відповідної – антропологічної, синергійної, вітакультурної – інтегральної картини світу. По-четверте, із надрефлексивної позиції аргументовано методологічну план-карту дослідження альтернативності наукового підходу і філософського як найфундальніших способів людського/свідомого бачення світу за низкою сутнісних ознак, принципів, мислесхем, категорійних гірлянд, дефініцій у їх багатоваріантному втіленні в сьогочасне інтелектуальне життя; підкреслено, що набування кожним з них статусу методологічного вимагає докорінної зміни ракурсу розгляду сферної дійсності пізнавальної творчості, а саме екзистенційно повного опрацювання методів і засобів, нормативів і процедур здійснення миследіяльності на будь-який предмет об’єктного чи проблемно-світоглядного плану, причому в діалектичному взаємопроникненні ресурсів світу методології та інструментальних можливостей сфери методологування; насамкінець, на тлі схарактеризування низки найочевидніших аспектів зазначеної опозиційності, узагальнено, що кожний із трьох генеральних підходів – науковий, філософський, методологічний – завжди має один із двох шляхів історичного розвитку: нисхідний, тобто переродження у дисциплінарний предмет освоєння, або висхідний, себто розгортання у фундаментальну метатеорію.