Актуальність обґрунтування теоретичної тріангуляції як різновиду дослідницької стратегії зумовлена необхідністю модернізації епістемологічних технологій в епоху метамодерну. З-поміж п’яти найпоширеніших типів тріангуляції – даних, дослідників, методологічної, теоретичної та множинної – теоретична тріангуляція відіграє ключову роль на етапі моделювання предмета дослідження, а відтак його концептуального конструювання з наступною емпіричною верифікацією експериментально-діагностичними (кількісними) методами. Такий спосіб теоретичної тріангуляції репрезентує дедуктивний шлях пізнання і знаходження причинно-наслідкових (каузальних) залежностей. Їх суть полягає у зближенні через взаємне доповнення ортогональних концепцій з метою вироблення певної об’єднавчої епістемологічної платформи, на якій ці концепції будуть символізувати різні полюси розгляду і пояснення досліджуваного феномену. В разі реалізації індуктивного шляху пізнання теоретична тріангуляція виявляється в узагальненні й систематизації різнорідних, навіть взаємно виключних фактів, знаходження характерних тенденцій функціонування аналізованого явища й, нарешті, формування нової інтерпретаційної рамки для подальшого вивчення конкретного психологічного феномену. Таким чином психолог-дослідник відкриває цільові (телеологічні) детермінанти поведінки особи. Обидва шляхи пізнання потребують копіткої роботи з науковими текстами, фахових герменевтичних студій, часто з використанням психолінгвістичних методів. Психологічним механізмом, який забезпечує успіх теоретичної тріангуляції, є розвинута здатність науковця до синтетичного, інтуїтивного й метафоричного мислення, що дозволяє здійснити трансдукцію – знаходження доступних наочних аналогів досліджуваних об’єктів. У кінцевому підсумку це веде до розуміння як каузальних, так і телеологічних зв’язків. У статті наведено приклад застосування теоретичної тріангуляції для широкомасштабного представлення модусів і векторів життєздійснення особи на базі холістичної одиниці – хронотопу.