Більшість праць соціології майбутнього, представлених переважно на теренах західної соціології, ґрунтуються на епістемології методологічного індивідуалізму і теорії раціонального вибору. Це означає, що очікуваний образ власного майбутнього є лише власним проєктом, здійснення якого у вигляді життєвої траєкторії відбувається завдяки очікуваним власним ресурсам (людському, освітньому капіталові), а також завдяки очікуваним ресурсам, які можна позначити як соціальний капітал. Очікування щодо стану макросоціального контуру здійснення життєвої траєкторії зводяться до його повної або відносної стабільності та прогнозованості. Можливі відхилення від обраної життєвої траєкторії можуть кориґуватися завдяки традиційно визначеній аґентності як усвідомленому і раціональному вибору оптимального виходу із ситуації. Але ця епістемологія не працює в ситуації масштабної макрокризи, коли системна стабільність більше не є ресурсом здійснення життєвого проєкту. В цьому разі як альтернативна епістемологія можуть працювати ті методологічні настанови й інтеґративні моделі соціальних змін, які дає поєднання основних положень критичного реалізму і парадигми складності. Перший пропонує розглядати онтологію соціальної реальності як таку, що має три рівні — «реальний», «актуальний» та «емпіричний». Парадигма складності показує, як активність системи у кризові моменти створює на рівні «реального» кілька варіантів можливих сценаріїв макромайбутнього. Очікування щодо власного майбутнього в цих випадках є залежним від сценарію, що з рівня «реального» переміститься на рівень «актуального». Життєві стратегії докризового періоду кожен соціальний актор має в цьому разі кориґувати. Виокремлено три різні способи такої корекції, і вони, перш за все, стосуються саме макрорівня як головного ресурсу їх здійснення. Перший — не помічати кризу макрорівня, другий — змінити його шляхом фізичного переміщення у більш стабільні реґіони (країни). Третій, найбільш цікавий і незвичний для попередньої епістемології варіант, — поставити на паузу всі попередні власні життєві плани, ототожнити свою життєву траєкторію з траєкторією змін системного рівня. Життєва стратегія в цьому разі полягатиме в намаганні перевести бажаний варіант очікуваних сценаріїв макромайбутнього з рівня «реального» на рівень «актуального». Це особливий різновид аґентної дії, який не можна вважати результатом раціонального розрахунку. Тема такої аґентності вимагає як теоретичного, так і емпіричного доопрацювання, і запропонована епістемологія дає для цього певні парадигмальні евристики.