У статті досліджено соціально-комунікативні аспекти української філософської прози доби модерну як простору осмислення екзистенційної кризи індивіда. Проаналізовано художні тексти М. Коцюбинського та В. Підмогильного крізь призму герменевтики, феноменології та теорії комунікативної дії Ю. Габермаса. Особливу увагу приділено урбаністичному контексту як чиннику трансформації ідентичності та кризи автентичності. Висвітлено, що соціально-комунікативні стратегії української прози модерну відображають динаміку суспільних змін, формування національної свідомості та внутрішні пошуки людини.