Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики.