Політика Кремля щодо релігій в роки так званого «соціалістичного будівництва» була наступально-репресивною, але набула істотних особливостей під час здійснення кампанії коренізації радянської влади на півострові, котра могла здійснюватися тільки у формі татаризації, тобто привернення на бік радянської влади мусульманського населення. У 1920-х рр. керівництво РКП(б) розраховувало залучити Туреччину до своєї сфери впливу, сподіваючись на розгортання світової комуністичної революції на мусульманському Сході. Із цією метою воно відокремило Кримський півострів від радянської України, створило автономну республіку і зробило спробу перетворити її на взірець для народів Сходу. Залишаючись по суті антирелігійною, політика Кремля щодо ісламу набула специфічних рис, які розглядаються у цій статті. Коли сподівання на «світову революцію» зникли, а відносини з Туреччиною стали прохолодними, реальна татаризація у Кримській АСРР припинилася звичним для Й.Сталіна способом: репресіями проти провідних кримськотатарських діячів. У науковий обіг уперше запроваджено документальні матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим, які встановлюють, чому політика, спрямована проти мусульманського духівництва, відрізнялася від політики, яку радянська держава впроваджувала проти представників усіх інших релігійних конфесій.