Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москвитян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р.) – Михалона Литвина. Уважається, що під цим псевдонімом приховав своє справжнє ім’я секретар литовської великокнязівської канцелярії Венцеслав Миколайович, до біографії якого авторка додає декілька нових фактів. Побіжно розглянувши оцінки праці Литвина в поточній історіографії, авторка зупиняється на хибах її останньої за часом публікації (неповнота бібліографічних даних, некоректні переклади, іґнорування специфіки базельського видання та інформації, наявної в передмові Й.Ґрассера), а також на тематичних лакунах у дослідженнях Литвинового твору. До них належать, зокрема, деякі українські (передусім київські) реалії трактату, аналіз яких дає можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчості Михалона Литвина, а з іншого – простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. Ідеться про міфологему «Київ = Троя», несамохіть продуковану Литвином, а також про зафіксовані ним зразки усної традиції й інформацію стосовно взаємин Києво-Печерського монастиря та урядових кіл Московської держави. Останній сюжет, на перший погляд малозначущий, змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на території, втраченій Литвою на початку ХVІ ст. Ця політика зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявилися в постберестейський період.