У судовій практиці існує неоднакове розуміння місця й ролі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у правовій системі України, що призводить до негативних наслідків для захисту прав і свобод людини та громадянина. Одні суди зазначають, що джерелом права в Україні є тільки рішення ЄСПЛ у справах проти України, натомість другі – що також рішення, ухвалені проти інших держав. В одних справах суди застосовують правові позиції ЄСПЛ, коли вбачають, що застосування національного законодавства призведе до порушення вимог Конвенції. В інших справах суди не приймають аргументи сторін щодо необхідності застосування правових позицій ЄСПЛ, мотивуючи це тим, що національне законодавство передбачає інший порядок вирішення справ. Мета статті полягає у тому, аби довести, що Конвенція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили стосовно норм національного законодавства повинна застосовуватись тією мірою, якою права і свободи людини та громадянина, що закріплені в Конституції України, кореспондують із відповідними конвенційними правами, а також аргументувати, що рішення ЄСПЛ, ухвалені у справах як проти України, так і проти інших держав, можуть використовуватись судами як авторитетне обґрунтування на користь правових позицій, що визначаються національними судами, та є джерелом права в Україні і не вимагають їх законодавчого визнання. Конституційний рівень Конвенції разом із практикою ЄСПЛ відводить їй особливе місце в національній системі права і судовій практиці України, які обмежені верховенством Конституції України. Конвенція як правовий стандарт захисту прав людини і громадянина має бути врахована так, як права людини, що закріплені в Конституції України, співвідносяться із Конвенцію. Правові позиції ЄСПЛ, які є індивідуальними з погляду фактичних обставин справи та їх правової кваліфікації з позицій національного права, унеможливлюють їхнє автоматичне використання у конкретній справі в межах інших національно-правових систем. Вони формують правовий стандарт, який дає пояснення, чому саме так було вирішено конкретну справу, тобто те, що ми називаємо “судовим прецедентом” (stare decisis) чи концепцією “усталеної судової практики” (jurisprudence constante), у будь-якому разі невід’ємно пов’язані з актом, який інтерпретується. Практика ЄСПЛ має авторитетне значення при тлумаченні законодавства національними судами, тому в ієрархії джерел права акти ЄСПЛ перебувають на тому самому рівні, що й Конвенція, оскільки є її продовженням, так само як і норми чинного законодавства України, тлумаченням яких займаються національні суди. Зокрема, правовий стандарт, що створюється Конституційним Судом України шляхом тлумачення Конституції України, стає її невід’ємною частиною. Відповідно, правові стандарти ЄСПЛ чи будь-якого іншого суду присутні на всіх рівнях ієрархії нормативно-правових актів у межах різних національних правових систем. Тому рішення ЄСПЛ, ухвалені у справах як проти України, так і проти інших держав, є джерелом права в Україні і не потребують їх “додаткового” законодавчого визнання.