У статті висвітлюються основні віхи наукової творчості Івана Огієнка (митрополита Іларіона) у царині душевного самовираження українського народу засобами творення власної мови протягом багатьох століть. Розкрито початок наукового становлення цього достойника українства, що був пов’язаний з Київським військовим госпіталем, де він працював фельдшером у відділенні нервових та психічних хвороб після закінчення Київської військово-фельдшерської школи. Констатовано, що дух суспільного оновлення сприяв пробудженню української свідомости, якою він завдячував впливу свого приятеля «фельдшера Колегії Павла Ґалаґана в Києві Андрія Коровая та частих відвідин вистав українського театру». Зокрема, І. Огієнко вступає і навчається на медичному факультеті Імператорського університету св. Володимира, однак після неодноразових клопотань йому вдається перевестися на історико-філологічний факультет, де він став незабаром одним із найздібніших студентів. Починаючи з другого курсу цього факультету, І. Огієнко починає співробітничати з київськими газетами і вже як журналіст газети «Громадська думка» розкриває болі селянства, проблеми їхнього лікування і самосвідомости. Відзначено, що І. Огієнко вже однією з перших наукових публікацій, призначених для якнайширшого кола читачів, створив взірець доступності, зрозумілості викладу своєю книгою «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918), у якій обґрунтував цю основну усталеність як психологічний закон способу українського мислення, висловлювання і спілкування. У дослідженні привернуто увагу до цього універсального закону, який відображає не завжди усвідомлювану і таку, про яку дуже рідко говорять і пишуть дослідники української й інших мов, але яка живе в кожній мовленнєвій дії українця, – на дійову багатотисячолітню усталеність взаємозв’язку способу мислення і діяння українців як народу. Стверджується, що Іван Огієнко продовжив розроблення психологічного напрямку в українському мовознавстві, розвинутого Олександром Потебнею і Борисом Грінченком. Зокрема, дбаючи про розвиток мислення у процесі навчання української мови, він подбав про різнобічність чинників, які підтримують цікавість, послідовно ведуть від одного виду діяльності до іншого, своєю взаємопов’язаністю і спадкоємністю передбачають повне опанування змісту підручника. що зміцнює волю, вивищує рівень домагань і привчає, самостійно придивляючись до життя мови, ставити запитання і шукати відповіді на них. Наведено думку І. Огієнка про те, що ключовим принципом викладання української мови є науковість, а також норма історичного вивчення мови задля створення в учнів цілісного уявлення про мову як про живий організм, що розвивається за притаманними йому законами. Аргументовано плідність вивчення мови, починаючи з давньоукраїнських писемних пам’яток, які становлять значну частину наукової спадщини Івана Огієнка, а велика їх кількість, проаналізована вченим, дала йому підстави віднести час виникнення української мови до VІ ст.н.е. Розкрито цілковиту новизну для українського мовознавства застосування цим достойником нації незнаного доти методу, заснованого на вивченні наголосу східнослов’янських пам’яток. Відзначено, що діалекти вчений розглядав як живе джерело збагачення української мови. Висвітлено сучасний період діяльності науковців, об’єднаних у Товариство Івана Огієнка з метою вивчення і популяризації наукової, освітньої, літературної, богословської і культурологічної спадщини видатного українського вченого, педагога, богослова, письменника, державного та релігійного діяча України І.І. Огієнка, сприяння розробці і впровадженню його ідей у сферу науки, освіти і культури. Важливими висновками статті є першорядна значущість становлення мовної самосвідомости української нації, а для цього підготовлення не менш як 100-томного видання праць Івана Огієнка, розширення міждисциплінарних підходів до вивчення наукової спадщини видатного вченого, зокрема, у царині психології незборимого духу українського народу протягом тисячоліть.