У статті зазначається, що в пострадянській доктрині починає формуватися концептуальна методологічна гіпотеза про потребу реструктуризації кримінального процесу шляхом виведення підсистеми досудового провадження із загальної структури кримінального судочинства (кримінального процесу). Зазначається, що практичним наслідком цієї констатації має стати проведення диференційованого правового регулювання двох юридичних феноменів: 1) деформалізованої адміністративно-поліційної детективної діяльності з готування кримінального позову, здійснюваної під судовим контролем у формі поліційного дізнання; 2) діяльності суду з розгляду юридичних домагань сторони обвинувачення як кримінального позивача, здійснюваної у межах належної правової процедури (ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, КПК України). Якщо пристати на цю наукову гіпотезу, то тоді поліційну версійну (проєктно-пізнавальну) та обґрунтувальну діяльність можна кваліфікувати як підготовчу діяльність (підготовче провадження) сторони обвинувачення до доведення в суді її категоричного твердження про матеріальну та процесуальну підставність кримінального позову (частини 1, 2 ст. 17 КПК України). Тому феномен кримінального процесу пропонується розглядати як винятковий атрибут судової влади, оскільки “процес є лише там, де є обвинувачення та суд”. Метою статті є спроба проблематизувати (узяти під сумнів) цей узвичаєний та освячений часом доктринальний status quo, а відповідно, запропонувати нові візії феноменів доказування й доведення у кримінальному процесі.