Правове порівняння стоїть перед необхідністю знаходження свого власного місця в мережі дискурсів, сформованих постметафізичною раціональністю сучасності. Для продукування власних філософсько-методологічних смислів інтелектуальна територія правового порівняння має охоплювати бінарну опозицію парадигм, протистояння яких дає змогу ставити і вирішувати основоположні для правового мислення питання. Існуюче протистояння між універсалістським і сингулярним підходами неспроможне вирішити це завдання, оскільки між ними наявна принципова єдність. Останню можна сформулювати як парадигму само достатності права. Тому головним питанням порівняльно-правового дискурсу є конституювання опозиційної парадигми несамодостатності права. Метою статті є експлікація фундаментально-онтологічних підвалин ідеї несамодостатності права як необхідної передумови концептуаліза