Досліджуються перспективи, що їх відкривала Гадяцька угода 1658 р. для Речі Посполитої та Війська Запорозького у царині військової співпраці, політичного й соціального розвитку, сфері міжконфесійних відносин, а також проблеми, котрі потрібно було вирішити у процесі впровадження домовленостей у практичну площину. Стверджується, що акт 1658 р. постав з усвідомлення важливості примирення ворогуючих сторін та повернення козацької України до складу оновленої Речі Посполитої, попри всі ті неґативні наслідки, що їх можна було очікувати в перебігу реалізації проекту. Причини ж актуалізації ідеї замирення саме наприкінці 1650-х рр. крились як у несприятливих для Речі Посполитої та козацької України зовнішньополітичних умовах, так і в тих викликах, що сформувалися всередині цих державних утворень. У сфері зовнішньої політики для Варшави передовсім ішлося про необхідність переломити на свою користь невдалий розвиток війн із Московським царством і Шведським королівством. Для Чигирина на зовнішньополітичній арені найбільш актуальним було завдання забезпечення протидії аґресивному тиску Москви. У контексті ж внутрішньополітичних справ Речі Посполитої спілка з козаками видавалася вельми перспективною у сенсі зміцнення позицій короля та й загалом державної влади. Для українського керівництва було важливо впорядкувати соціальні відносини, оскільки уряд царя Олексія Михайловича активно використовував карту суперечностей у Гетьманщині з метою тиску на адміністрацію й обмеження автономії козацької України. Зважаючи на гостру зацікавленість в укладенні угоди, сторони продемонстрували значний потенціал компромісних можливостей у ході її узгодження та підписання. Включені до документа положення стали найбільшими поступками правлячої еліти Речі Посполитої в політичному, соціальному, міжконфесійному, духовно-освітньому планах за всю історію розвитку взаємин із козацькою Україною. Аналогічно й повернення Гетьманщини до «тіла» Речі Посполитої, обіцянки реституції майнових прав коронної шляхти на українських землях виглядало як відхід від намірів добиватися суб’єктності Війська Запорозького. Утім перспектива впровадження в політичне життя оновленої Речі Посполитої Князівства Руського мала нівелювати наявні політичні втрати козацтва як де-факто єдиної політичної еліти України та створити необхідні умови для інтеґрації в межах єдиного державного організму інтересів шляхти і козаків. Компромісні рішення, на які сторонам довелося піти у часи налагодження мирного процесу, уможливили підписання угоди, проте тиск її противників, як в Україні, так і в Польщі й Литві, провокував сторони до спроб переглянути невигідні умови на етапі ратифікації документа на сеймі, а в майбутньому наражав її творців на критику щодо нібито нехтування ними принциповими соціополітичними потребами власних соціумів. Украй неґативні наслідки для впровадження у життя перспективного політичного проекту мали й аспекти соціального еґоїзму, що проявились у небажанні еліти Корони Польської та Великого князівства Литовського поступатися козакам частиною свого монопольного права в політичній і соціальній сферах, а також прагненні наближеної до гетьмана І.Виговського старшини забезпечити собі максимальний соціальний аванс та отримати якомога більші матеріальні вигоди, навіть незважаючи на неґативну реакцію широкого козацького загалу.