Аналізується духовний стан сучасної цивілізації, який автор визначає як "кризовий"; людина кризи знаходиться в зоні відчуження, яке охоплює її свідомість, почуття і волю, приводить до апатії, зниження активності, зрештою-до небажання жити, нерідко до суїциду. Виявляючи причини такої кризи, обґрунтовується роль освіти в її мінімізації, а з часом-подоланні. Поєднуючи зусилля з іншими формами духовно-практичного освоєння світу, освіта відкриває для особистості новий сенс життя, його провідні смисли, налаштовує на позитивне сприйняття дійсності, повертає людину до життя як його активного суб'єкта.