Сучасний господарський процес містить чимало нововведень, зокрема й щодо розширення переліку доказів, за допомогою яких встановлюються обставини справи. Одним із нововведень став інститут свідків, який отримав неоднозначну оцінку науковців та юристів-практиків і породив питання щодо доцільності його існування та раціональності використання саме в господарському процесі. Означене викликає необхідність системного аналізу нормативного регулювання участі свідка в господарському процесі на предмет доцільності його впровадження, наявності недоліків унормування та виявлення специфічних ознак вказаного інституту за допомогою порівняння з регулюванням аналогічного інституту у цивільному та адміністративному процесах. Метою статті є системний і порівняльний аналіз інституту свідків у господарському процесі, виявлення та знаходження шляхів подолання вад законодавчого регулювання, обґрунтування доцільності запровадження інституту свідків у сучасному господарському процесі, а також викладення власних підходів щодо процедури участі свідка у господарському процесі. У дослідженні здійснено системний аналіз інституту свідків у господарському процесі, виявлено певні недоліки законодавчого регулювання та сформульовано пропозиції щодо його вдосконалення. Визначено специфіку регулювання інституту свідків при вирішенні господарсько-правових конфліктів на підставі порівняльного аналізу нормативного регулювання у господарському, цивільному та адміністративному процесах. Проаналізовано та обґрунтовано доцільність запровадження інституту свідків у сучасному господарському процесі України. Підсумки дослідження містять висновок автора щодо наявності сприятливого впливу новели господарського процесу – впровадження інституту свідків. Так, вказаний інститут забезпечує повноту доказів і розширює перелік існуючих засобів доказування у господарському процесі. Однак визначальним все ж таки є використання показань свідка як субсидіарного джерела доказів, що надає змогу, з одного боку, використовувати показання свідка у разі недостатності інших засобів доказування, а з другого – не брати їх до уваги як докази у разі наявності інших, належних доказів для підтвердження тих чи інших обставин, що мають значення для справи.