Аналізується «початковий» дискурс (формування наративного образу) про українське козацтво, творчість у цьому напрямі інтелектуалів покоління Люблінської унії 1569 р. та пізніше. Розглядаються характеристики козаків із тогочасних творів. Зауважено інтеґрацію образів подільського (легкокінно- татаризованого) та запорізького (піхотно-піратського й уходницького) коза- цтва, як і загальний оптимізм міркувань про козаччину авторів 1560–1570-х рр. Загалом цілий «козацький сюжет» початково був здебільшого прив’язаний до Поділля, і надалі ця подільська призма стала дуже важливою для сприй- няття-освоєння образу козаччини історіографією Речі Посполитої (напри- клад, перенесення на Запоріжжя русько-подільського образу «військової шко- ли» чи сприйняття козацтва як явища відносно невеликого формату). Були навіть вагання щодо поширення терміна «козаки» на запорожців-«низовців». Узагалі поняття «за-порогу» та «низу» підходили для акцентування на марґі- нальності козаччини в річпосполитському суспільстві й на ваганнях Вітчиз- ни щодо визнання спорідненості з цими своїми занадто орієнталізованими, «потатареними» дітьми. Тож автори, які почали вдивлятися в деталі, були схильні шукати «екзотику» – і знайшли її передусім у козацькому море- та річкоплавстві. Козак-пірат – це нова риска образу низовця з кінця 1570-х рр. (причому вельми респектабельна для європейця доби Великих географічних від- криттів і морських мандрівок). Вона акцентувала на новизні феномену (коза- ки – це «відповідь» Сиґізмунда Авґуста на турецьких берберів-піратів Сулей- мана Пишного). Утім «великолитовська реакція» (М.Стрийковський та ін.) лобіювала представлення козацтва як явища «одвічного» для литовсько-русь- кого суспільства (козаки – це рід легкоозброєного вояцтва, органічна частина збройних сил Великого князівства Литовського).