У листі-дописі О.Єфименко окреслюються кардинальні трансформаці українського культурного простору, спричинені революційними метаморфозами 1917–1918 рр. Висвітлюється феномен культурно-просвітницького руху, пов’язаного з масовим поширенням самоосвітніх курсів українознавства. Обстоюється теза, що українознавство є початковою, недиференційованою та дисциплінарно неоформленою формою соціогуманітарних знань про Україну, в якій поважне місце посідає історія України. Наголошується, що Українська держава 1917–1918 рр. постала як вислід суспільного волевиявлення, а не як продукт еволюційної й органічної поступовості в розрізі позитивістських уявлень. Розглядаються специфічні складнощі в репрезентації історії України з державно-політичної та територіально-просторової перспектив, зокрема у царині педагогічних і культурно-освітніх практик. Акцентується увага на тому, що історія України не є одноманітним просторовим тереном, а вирізняється культурною й територіальною багатоманітністю, позаяк історичний процес розгортався у сфері впливів трьох держав («політичних організмів») – Московської Русі, Польщі й Татарського ханства.