Розглядається формування теоретичних засад археографії в УРСР упродовж першого післявоєнного десятиліття та їх особливості в умовах остаточного утвердження єдиних вимог до публікації історичних документів у СРСР, а також принципів їх відбору та підготовки. Історія української археографії займає особливі позиції серед напрямів археографічної діяльності, оскільки є не лише окремою темою дослідження, але й виступає як дослідницький метод, а в деяких визначеннях археографії – складова частина її предмету. Аналізується процес розробки теорії та формування методології археографії у «загальносоюзних» археографічних центрах у зазначений період та їх визначальний вплив на археографічну діяльність на республіканському рівні. Археографія в УРСР у післявоєнний період перебувала на марґінесі наукових процесів, центрами яких були Москва й Ленінград. Це означало, що базові розробки в галузі теорії й методики, а також провідні фахівці з цих питань знаходилися поза межами республіки. Окрім того, багато тем були закритими для дослідження. Загалом українська радянська археографія зазнавала послідовного російщення. Насамперед стверджувалася вищість російської культури над українською. Робиться висновок про те, що вже в той час було закладено основні напрями, за якими рухалася теоретико-методологічна думка в Україні в наступні десятиліття. Цей період характеризувався й некритичним наслідуванням загальносоюзних правил, одночасним наслідуванням і розвитком окремих положень, зумовленим «опірністю матеріалу», досвідом практичної роботи з українськими історичними документами та, зрештою, виробленням власних теоретикометодологічних засад, щоправда у формі поодиноких зауваг, а не системних ґрунтовних досліджень.