Висвітлюються основні напрями та проблеми діяльності надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі від часу її заснування у січні 1919 р. до написання рапорту про звільнення керівника – І.Красковського та припинення існування дипломатичного представництва у квітні 1921 р. Мета дослідження полягає у з’ясуванні завдань та функцій місії в умовах витіснення більшовиками уряду УНР із державної території, катастрофічного фінансового становища зовнішньополітичного відомства, що змушувало систематично скорочувати асиґнування та штати дипломатичних установ, відсутності надійної підтримки іншими державами боротьби України проти російського більшовизму й офіційного визнання у світі. Ураховано здобутки української та зарубіжної історіографії. Ориґінальність дослідження забезпечується використанням маловідомої архівної інформації з Центрального державного історичного архіву Ґрузії, відділу рідкісних книг і рукописів Центральної бібліотеки імені Якуба Коласа НАН Білорусі, Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Досліджено, що І.Красковському вдалося підготувати проекти міждержавних договорів (зокрема між УНР і Кубанською Республікою) та провести їх обговорення, забезпечити реєстрацію українців у зоні своїх повноважень і систематично популяризувати українську ідею, залучити широке коло політичних діячів до обговорення ідеї створення Чорноморсько-Балтійського союзу, започаткувати інститут почесних консулів. Висвітлено прагнення української громади Кримського півострова протистояти зросійщенню та роль І.Красковського у забезпеченні консульського захисту для кримських українців. Доведено, що за час свого існування дипломатична місія стала центром українства на Кавказі, Кубані, Криму. Істотну увагу приділено персоналіям вітчизняних дипломатичних представників, котрі діяли на Кавказі.