У статті розглядається духовність як іманентнотрансцендентна сутність людини, коли єдність об’єктивного (зовнішнього) світу і внутрішнього засвіту душі людини є фундаментом її існування-буття у цілісності й довершеності, осереддям самоусвідомлення нею свого власного глибинного Я. Спираючись на вітакультурну методологію А. В. Фурмана і його наукової школи, показано, що глибина розкриття феномену духовності залежить від низки факторів, визначальним серед яких є особистість самого дослідника, майстерне володінням ним методологією наукового пізнання та його здатність до самісно актуалізованого духовного практикування.